У нижчу категорію включалися боги війни і вогню, місцеві духи землі, річок, покровителі міст.

Конфуціанство не мало особливої касти жерців: функції верховного жерця виконував сам імператор, спілкування ж з дрібними божествами було привілеєм державних чиновників, так званого вченого стану. Чиновники досконало знали конфуціанську літературу: це було основним критерієм при відборі їх на службу, і саме вони були основними хранителями конфуціанських заповідей.

Отже, до початку нової ери держава і конфуціанська релігія в Китаї стають єдиною політико-адміністративно-ідеологічною системою, суттю якої стало прагнення закріпити старі суспільні норми і добитися беззаперечного послуху народу.

Порушення конфуціанських заповідей каралося аж до страти як «наітягчайшее злочин». Звичайним покаранням було перетворення в державних рабів як самого порушника, так і членів його родини.

У V ст. до н. е.. в ідеологічну та релігійну боротьбу включилася ще одна школа, одна з тих ста філософських шкіл, які, як запевняє китайська традиція, існували тоді в країні. Мова йде про школу моістов. Назва цієї школи походить від імені її засновника Мо Ді, або вчителя Мо. Моісти виступили проти найважливіших положень конфуціанства, зокрема, проти обгрунтування привілейованого суспільно-політичного та соціально-економічного становища спадкової аристократії.

Мо Ді висунув свою програму перебудови суспільства на традиційному китайському принципі «загальної любові і взаємної користі». Він запропонував висувати на керівні посади мудрих людей з народу, незалежно від їх походження і формувати апарат управління виходячи з особистих якостей людини. Ідеї моістов піддавалися критиці з боку інших шкіл, перш за все конфуціанства, а самі моісти - переслідуванням і гонінням.

На рубежі нашої ери в Китаї починає поширюватися Буддизм буддизм, що виник в Індії в VI ст. до н. е.. Згідно буддизму, життя є ланцюг нескінченних перероджень, при цьому завжди залишаючись злом і стражданням. Вихід буддисти бачили в пасивності, у відмові від радощів життя, придушенні всіх бажань, які й призводять до страждань. Дух вічний, вважали буддисти, матерія ж має початок і кінець. Матеріальний світ не існує самостійно, це лише прояв містичного духу.

До VI ст. н. е.. буддійська церква в Китаї стає великої економічної, політичної та релігійної силою, потужної церковною організацією, що об'єднує десятки тисяч буддійських храмів і монастирів, сотні ченців і черниць. Надалі, однак, буддизм так само, як і даосизм, поступиться місцем конфуціанства.

Характерно, що всі релігійні системи Китаю мали багато спільного: Ці ідеї визначали і повсякденний спосіб життя китайців, їхню національну психологію.

На основі конфуціанства були вироблені критерії для оцінки всіх вчинків, від побутових до державних. Так, від чоловіка було потрібно неухильне виконання обов'язків, несення служби, підпорядкування главі роду. Жінка повинна була бути завжди смиренно і слухняна чоловіка, свекра і свекрухи, її головний обов'язок полягала в служінні чоловікові, ревності в праці та продовження роду. Від неї не було потрібно виділятися розумом, талантами, красномовство або дотепністю, від неї не потрібно було навіть ні краси, ні привабливості. Ідеалом жінки була покірна дружина, готова йти за своїм паном навіть в могилу.

Суворої була регламентація побуту стародавніх китайців. Так, торговцям і лихварів - як би багаті вони не були - заборонялося вдягатися в парчеві і шовковий одяг, носити зброю, їздити по вулицях міста в колісниці або верхи. Все це було привілеєм земельної аристократії, але навіть і вони, самі знатні люди в країні, не були повноправними господарями своїх доль: у будь-який час за вказівкою імператора їх могли перемістити з одного маєтку до іншого, позбавити майна, а то й життя.

Людина як особистість не уявляв самостійної цінності, старокитайської суспільство жило за принципом: «особисте - ніщо перед державним і колективним».